Статті

Єдиний критерій, за якими людина автоматично стає «нашою» – репутація, – Масі Найєм, адвокат

Таїсія Алексєєва, журналістка Центру спільних дій

Провідні мислителі світу однією зі невід’ємних складових успішної держави вважають наявність потужного громадянського суспільства.   

Здається, в Україні із цим дефіциту немає – саме активісти поклали край безправному режиму Януковича, саме активісти та волонтери на початку війни на Сході, не очікуючи наказів згори, допомагали армії та переселенцям. Зрештою, саме вони сьогодні змушують правоохоронні органи притягувати до відповідальності причетних до корупційних скандалів чиновників, для яких, на жаль, власний добробут залишається важливішим, ніж заможна держава.   

Разом із тим ми бачимо сумну статистику – кількість нападів на активістів вимірюється десятками щороку. Найгучніший з них за останні два роки – справа херсонської активістки, радниці міського голови Катерини Гандзюк. 31 липня минуло два роки від дня нападу. 

Враховуючи ці тенденції, ми вирішили розпитати в адвоката активістів, співвласника юридичної компанії «Miller» Масі Найєма про те, як це – займатися громадською діяльністю в Україні, в кого шукати допомоги самим активістам та чим вони є для сьогоднішньої держави.  

Також ми розпитали Масі про те, який плакат може привернути увагу не лише професійного художника чи дизайнера, а й людини, яка займається захистом активістів в судах, бо він – член журі конкурсу плакатів «Твоя влада. Знай своє місце» від Центру спільних дій.  

  

Якби всі активісти, молоді люди замість акцій на захист своїх прав ходили на семінари, вчилися у Стенфорді, поверталися сюди з цими знаннями, це була б інша Україна, краща і більш розвинута


– Нещодавно була річниця нападу на Катерину Гандзюк. Замовники і виконавці, у тому числі голова Херсонської облради Владислав Мангер, в СІЗО без права на заставу. Але й активісти, і друзі Катерини, і її батько вважають, що у справі, яку передали до суду, доказова база зібрана неякісно. Як Ви оцінюєте перспективи справи?  

 Оскільки я не є адвокатом у цій справі, можу висловитися лише на підставі загальновідомих фактів.   

Ви чули щось від ГПУ чи поліції про те, хто домовлявся, щоб Катерину облили кислотою? Нам про це достеменно невідомо. Тому логічно, що нам, суспільству, правоохоронці мають розповісти принаймні якісь деталі справи, яку вони вже стільки часу розслідують. Утім, жодних деталей розслідування ми так і не почули. Ймовірно, слідчі не впевнені у тому, що вони передали до суду.  

Для порівняння, у справі Павла Шеремета поліція розказала суспільству про те, як усе відбувалось у деталях, навіть, як каже Арсен Аваков, розкриваючи таємницю досудового розслідування у тій частині, в якій дозволили слідчі. Якість цих доказів – це вже інше питання. А по справі Каті слідство досі не звітувало чітко, аргументовано, з презентаціями – хто замовив, як, коли, хто ініціював вбивство саме кислотою? Чому? Тому що їм нема з чим йти до суспільства. Вони це усвідомлюють. 

– Якщо справа Гандзюк розвалиться, хто буде винний?  

 Поліція, СБУ і Генеральна прокуратура. 

Поліція бо зразу після нападу справу розслідувала саме вона. У той же день вони не опитали всіх сусідів, які були на місці, аргументуючи це тим, що люди на роботі. Але люди там були, бо не всі ж молоді.  

Завели кримінальну справу по «хуліганці», о 13:59, коли Катя вже була у реанімації. Дійсно, коли щось таке стається, апріорі заводять «хуліганку», а вже потім деталізують. Але на Катю напали десь о 08.30 ранку,  а завели о 14.00, коли ми вже сідали в машини і летіли зі штучною шкірою в Херсон, бо знали, що вона помирає. Ну яке хуліганство? Навіть людина без юридичної освіти розуміє це.  Поквартирний обхід і збирання доказів почався лише на наступний день.  

Тому винні, у першу чергу, поліція й особисто Арсен Аваков. Тому що він до сьогодні жодного слова не сказав. Винна СБУ, тому не могла прямо сказати: поліція заважає працювати, бо не передала нам необхідні матеріали. Утім, вони все робили толерантно, щоб не сваритись з колегами. А Генеральна прокуратура за часів Луценка займалась популізмом і боялась щось робити через вибори, а при Венедіктовій поспіхом передали справу в суд, щоб на цих виборах президент звітував «Ми розслідували справу Каті»… 

– Якщо справи мають намір розвалити, то чи можуть у таких випадках активісти вплинути на якість роботи слідчих чи правоохоронців?  

 Ми розуміємо, якщо справа справді гучна, то слідчий працює по-іншому. З цієї точки зору активізм дуже круто змінює слідчих і ставлення до них. А якби всі активісти, молоді люди замість акцій на захист свої прав ходили на семінари, вчилися у Стенфорді, поверталися б сюди з цими знаннями, це була б інша Україна, краща і більш розвинута.  

Зрештою, якби система не деградувала і не була таким тягарем для суспільства, то саме суспільство зробило б набагато більше кориснішого для України. Правоохоронна система має перестати бути клановою, коли всі один одного захищають, а відкритою – якщо ти з системи, але порушив закон – іди і відповідай за свої вчинки.  

Утім, я вірю в те, що ми робимо, і думаю, завдяки нашим діям система зміниться. Зараз активісти допомагають суспільству тим, що пам’ятають людей, які уже заплямували себе в брудних справах, вони тримають їх у фокусі уваги. Рано чи пізно це призведе до того, що негативна репутація цих людей нарешті почне працювати проти них самих. Принаймні, активісти про цих людей нагадають.  

 

Система має працювати однаково для всіх, за законом

– Наприкінці квітня Центр прав людини «ZMINA» опублікував моніторингову доповідь «Активізм 2020», в якій оприлюднив кількість нападів на активістів від початку року – всього 23. Виходить, що бути активістом в Україні – це завжди наражати себе на небезпеку?  

 У першу чергу самі активісти мають усвідомити, в якій формі буде відбуватися те, що вони роблять і яка мета цього. Якщо мета просто «двіжанути» на якійсь акції – це апріорі призведе до того, що тебе скерують не в той напрямок і ти можеш потрапити в погану історію. Тому головне – пам’ятати: навіщо ти це робиш? І якщо ти займаєшся чимось одним – займайся і добре розбирайся у своїй справі. 

А ще важлива форма, в якій планують акцію. Адже насилля породжує насилля. Тому важливо, щоб все було в рамках закону. Інакше це може призвести до великої війни, що вже, в принципі, сталося. Утім, не активісти розпочали вбивати. В Україні бути активістом – це завжди бути під пильною увагою тих, хто роками боявся розумних громадян. Це інший рівень відповідальності, набагато вищий. Але це й круто, бо це зміни. Без активістів ми не станемо кращими, ми не зламаємо радянську систему і тому це небезпечно, бо та система чинить спротив.   

 Що чи хто можуть змінить цю ситуацію?  

 Має бути така система керування правоохоронними органами, щоб було неважливо, хто обіймає посаду міністра внутрішніх справ чи будь-якого іншого керівника силовиків. Система має працювати однаково для всіх, за законом. Тільки такий підхід змінить ситуацію. 

Також напади на активістів можна буде зупинити лише через пряму відповідальність слідчих, поліцейських і прокурорів, які на сьогодні так чи інакше саботують розслідування щодо активістів. І не лише щодо них. Якщо поставити собі за план саджати по 10 таких співробітників поліції кожного місяця по всій Україні – впевнений – це змінить ситуацію на краще.   

– Тобто має бути певний орган, який контролюватиме якість роботи тих, хто розслідує справи і збирає докази?  

 Він вже є. Це ДБР. Але туди прийшли поліцейські, прокурори, яких самих мали б притягнути до відповідальності. Якби в ДБР прийшли люди з чистою репутацією, фахові, з юридичною освітою, наприклад, адвокати, судді, це б щось дало. А туди намагались пройти такі, як Євгеній Шевцов (подружжя Шевцових журналісти підозрювали у відмиванні нелегальних доходів та виводі коштів до Росії – Ред.) і купа інших поліцейських із дивною  репутацією. Слава Богу не всі, але деякі в результаті туди і пройшли.  

Тому на сьогодні ДБР – це абсолютно неефективна керована ручна машина. Вона не запрацює, бо там на керівних посадах вже сидять люди, які мають конфлікти інтересів і тому не будуть ефективно виконувати свої функції.  

  

Єдине, що нас всіх пов’язує – це репутація

– Виходячи зі змісту Декларації ООН про права та обов’язок окремих осіб, груп й органів суспільства, основна відповідальність за захист правозахисників покладена на державу. Коли та за яких умов наша держава почне захищати своїх небайдужих до політичних та суспільних процесів громадян? До кого мають звертатися громадські активісти із проханням про захист, якщо держава не виконує свої прямі обов’язки?   

– Я насправді не знаю, куди йти активістам, окрім як в поліцію і до правозахисників, адвокатів або в нашу компанію. Чув, що є певні організації, компанії, які чимось допомагають. Але в ситуації, коли хтось когось побив, я не бачу хоча б двох профільних організацій, які б сказали, що готові включитися та піднімати цю тему. Ми в нашій компанії, в якій я є співвласником, вже дійшли до того, що керуюча партнерка каже: слухай, так не може бути, ми не можемо брати стільки Pro Bono справ (надання безкоштовної професійної допомоги – Ред.) 

Але бачу, що на сьогодні в Україні бракує адвокатів, які готові були б захищати активістів. Показовий випадок: під час засідання суду над Стерненком, біля приміщення суду почалась бійка, не було жодного адвоката, який міг прийти туди і щось сказати. Тому я мав вийти з судового засідання. Ну добре, можливо, тоді справді нікого не було. Але чому потім ніяка організація не взялася допомагати тим активістам? Ми взялись і, до речі, виграли ці справи. 

Єдине, що точно можна порадити активістам – писати про всі такі випадки публічно, навіть на сторінках своїх соцмереж. Я думаю, знайдуться організації, юридичні компанії або приватні адвокати, які можуть безкоштовно допомогти. А ще якщо вже займаєшся активізмом – треба усвідомлювати свої права, що можна робити, що – ні. Здебільшого активісти в момент ескалації конфлікту роблять певні помилки. Тому варто займатися громадською діяльністю тоді, коли озброєний інформацією. 

– Можливо, якби існувала мережа активістів по країні, було б більше можливостей для їхнього самозахисту?  

 Ми про це багато думали. Але проблема у тому, що активісти не можуть перетворитися у політичну партію. Єдине, що нас всіх пов’язує – це репутація. Я б сказав навіть так – єдиний критерій, за яким людина автоматично стає «нашою» – це репутація. Наша – тобто за неї суспільство може поручитись. Ми готові були вийти за Катю Гандзюк не тому, що вона була нашою подругою. А тому, що я точно знаю, що через рік не з’явиться інформаціяГандзюк крала з бюджету якісь гроші. Взагалі це має стати звичкою сучасного громадянина – жити так, щоб суспільство постало на твій захист. Твоя репутація має бути позитивною. 

– Чи зміниться ситуація із розслідуванням нападів, якщо систему залишить Аваков і на його місце прийде інший очільник?  

– Я впевнений, що наступному міністру буде дуже складно, бо до нього буде нуль довіри і дуже багато вимог. Він опиниться поміж двох вогнів – між поліцією та суспільством. При тому, що у поліції своя «екосистема», яка має повноцінний цикл існування, заробляння та самозахисту: є поліцейські, які допомагають сім разом, одним коритом, заробляти гроші, є поліцейські, які ці гроші легалізують через бізнеси своїх родичів, є поліцейські, які займаються ДБР, тому що мають прямі контакти. Там всі друзі, брати, свати.  

  

Ми займаємось справами для суспільства і я збрешу, якщо скажу, що ми від цього страждаємо...

– Чи збільшується останніми роками кількість юридичних компаній, які беруть участь у програмі Pro Bono?  

 До 2018 року у нас в компанії навіть не було практики роботи з кримінальними справами і практики захисту. Ми займались корпоративними питаннями – вирішенням спорів, конфліктів, відкриванням і закриванням бізнесу. Коли у 2018 році побили брата (депутата Мустафу Найєма побили 1 травня 2018 році через аварійну ситуацію на дорозі – Ред.), потім Сергія Стерненка (третій напад, в результаті якого Стерненко ударом ножа вбив нападника – Ред.), потім напали на Катю Гандзюк, мені прийшлось цим займатись. І вже тоді ми відкрили цю практику в компанії.   

В нашій компанії кількість Pro Bono справ в практиці захисту з 2018 року до сьогодні становить десь 35%. Наші співробітники задоволені тим, що займаються такими справами. Тому загалом ця тенденція йде в позитив. 

Не знаю, як змінюється відсоток компаній за ці два роки, які займаються справами активістів. Але думаю, що він збільшується. У нас лише у справі Стерненка п’ятеро адвокатів. Ми всі з різних компаній і робимо це Pro Bono. Це дуже крутий приклад, як на мене. 

– Як думаєте, займатися Pro Bono справами – це лише про віддавати та жертвувати свій час та кошти для  суспільства?  

 Ми займаємось справами для суспільства, але я буду обманювати, якщо скажу, що ми тільки страждаємо і все погано. Насправді від цього є дуже великий плюс – нас впізнають, це реклама, за яку ти платиш такими справами. У нас зросла впізнаваність, тому певні компанії не беруть з нас гроші за свої послуги.  

Але деякі мають інший інтерес займатися Pro Bono справами. Знаю одну юридичну компанію, яка береться за гучні справи, щоб відбілити свою репутацію. Думаю, що з часом таких компаній ставатиме більше. В принципі, це нормально. Вони балансують свій репутаційний фон у суспільстві.  

Крім цього, я не знаю кращого інструментарію показати свій хист в чомусь, ніж проявити себе у Pro Bono справі. Комерційна справа ускладнена тим, що весь час погоджуєш свої дії, прайси з клієнтом. А тут ти вільний. 

– Від початку 2020 року було зареєстровано ряд законопроєктів, які обмежують адвокатську діяльність щодо активістів і вводять низку обмежень для самих активістів. Зокрема, йдеться про люстрацію вихідців з громадського сектору, заборону проводити акції протесту біля судів, запровадження перевірки на поліграфі. Якщо якась частина цих законопроєктів буде ухвалена, які можуть бути наслідки?  

 Ці законопроєкти, у своїй більшості, прямо суперечать Конституції України, бо обмежують право на мирні зібрання, статтям Кримінально-процесуального кодексу і міжнародним документам. Якщо Конституцію ще можуть змінити, то міжнародну конвенцію – ні. Тому такі дії порушуватимуть міжнародне законодавство, яке є вищим, ніж національне.  

– Чи це вже можна вважати відкритою боротьбою системи з активістами?  

 Відкритою вона стала, коли їх почали бити і вбивати. Думаю, що ці законопроєкти – лобі тих чи інших зацікавлених груп в руках замовників. Тобто лобі суддів каже: давайте заборонимо збір активістів під судом, які під стінами суду під час засідань включають гучномовці і запалюють фаєра. Але ці люди прийшли туди тому, що когось побили, незаконно притягли до відповідальності. Якщо суспільство скаже «ні» – вони не зможуть прийняти ці законопроєкти.  

Чоловік Каті Гандзюк, який після її смерті поїхав на війну і зараз служить в АТО, сказав важливу річ. Зараз люди, які вбивали, не мають страху, тому що розуміють, що за це немає кримінальної відповідальності. Тобто є люди, які замовляли, замовляють і будуть замовляти вбивства. Є інша група людей – судді, прокурори, слідчі, які також не мають страху, вони саботували, саботують, у них є впевненість у своїй безкарності. Через шість років після Майдану вони бачать, що ніхто не притягнутий до відповідальності. І є суспільство, близькі родичі тих, кого побили або вбили. У тому числі на війні. В нас теж нема страху. Мені здається, що ми максимально наближаємось до моменту такого собі «нуля», де всі опиняться в полі бою без страху. І це буде війна вже без обмежень. 

  

Плакат – це те, що болить суспільству

– Після нападу на Катерину Гандзюк по всій країні почали з’являтися трафаретні зображення. Поліція неодноразово намагалась їх стирати. На вашу думку, такі малюнки – порушення громадського порядку, хуліганство чи єдиний спосіб донести до влади свою позицію?   

 Це як кока-кола: якби її не рекламували – ми б перестали її пити. Плакат – це те, що болить суспільству. Люди усвідомлюють, що за це їм нічого не буде, але вони обурені актуальними справами. Чи це правильно? Якщо це пам’ятка архітектури – це неправильно. Але якщо це будівля МВС і є питання саме до цього органу? А як ви ще хочете, щоб суспільство проявляло своє невдоволення? Било, вбивало когось? Я думаю, що це нормальний інструмент і не бачу в цьому нічого поганого. Так само, коли ти паркуєш машину не в тому місці, тобі наклеюють якийсь напис на скло. Тому паркуй там, де треба. Настінний малюнок – це дух часу, пульс, голос вулиць. Бенксі теж не в музеях малює свої малюнки. Плакати – це вимірювання того, чим суспільство невдоволене.  

– Складається враження, що написи «клад» так швидко не замальовують, як замальовують зображення Катерини Гандзюк? Чому так?  

 Мені здається, що це нагадує правоохоронцям про те, що вони зробили не так. Так само було під ГПУ, коли ще був Юрій Луценко, де ми під час чергової акції щодо справи Гандзюк намалювали напис, а вони стерли, ми повторили, вони знов стерли, ми намалювали ще раз – вони не стерли.   

А напис на вул. Богомольця 10, де сидить Аваков (приміщення приймальні громадян МВС України – Ред.), зразу витерли. Це те, що їм «муляє». Це така містечковість і тупість, така інфантильність, навіть егоцентричність очільника. Ви не хочете цих написів? Дайте суспільству відповіді на ці запитання. Але вони не можуть їх дати, бо є клановість, тому вони стирають. Це показує їхню незрілість і це замкнене коло.  

– Якими мають бути плакати на конкурсі?   

 Я думаю, це мають бути зрозумілі, метафоричні речі, які покажуть, хто, кому, ким є. Чим є держава для суспільства і чим є активізм для суспільства. Коли Бенксі малює пістолет, з якого вилітають квіти – це про мир. Тобто це зрозумілий меседж. Це красиво і надихає.   

Активістів мають показати з точки зору їхньої важливості для суспільства. Це мають бути дуже прості і зрозумілі малюнки. Як слова Катерини Гандзюк, які є трафаретом на Поштовій Площі про те, що нам треба горнутися один до одного. Коли я бачу такі плакати – я включаюсь емоційно. Я можу бути поміркованим адвокатом, але коли мені щось пояснили ось так – я вимикаю свій розум, в мене вмикається емоція, яка є чесною. На плакаті має бути чиста, правильна, інтуїтивно зрозуміла історія.   

Думаю, що плакати, які з’являться у рамках конкурсу, будуть дійсно крутими. Тому що креативність у нашого суспільства зашкалює 

А ми нагадуємощо Ваші роботи на конкурс плакатів «Твоя влада. Знай своє місце» ми в Центрі спільних дій чекаємо включно до 16 серпняОзнайомитись із деталями конкурсу можна, за посиланням.